Валентина
та Ярослав Теплі. Чоловік і дружина. Полісянка та Лемко. Кольорами
їхньої долі стали червоний та чорний, а отже, любов і журба. Насамперед
вони щиро кохають одне одного, в них велика любов до України, до її
пісні. І це не пишні слова. Своїм життям, добрими ділами наповнюють їх
справжнім змістом.
Двадцять два роки тому Теплі створили родинний дует. Назву ж йому
придумали самі глядачі. Свого часу Ярослав керував Північно-Курильським
ансамблем пісні та танцю, громадською організацією – товариством
«Україна» на Далекому Сході. Якось відбувався концерт. Участь у ньому
брало й подружжя Теплих. Хотіли заспівати українською мовою популярні
«Два кольори» Олександра Білаша та Дмитра Павличка. Райкомівський
ідеолог заборонив. Довелося пісню почати виконувати російською. Але
закінчували її вже українською – зала наполягла, адже серед глядачів чи
не основною частиною були українці. Після цього виступу дует «охрестили»
«Червоне та чорне».
На перший погляд, назва дуету виникла спонтанно. Та якщо заглибитися в
життя подружжя Теплих, то ці кольори – невіддільні, невід’ємні від них.
Ярослав побачив білий світ в Івано-Франківську, відтак дитинство провів
уже в Самбірському районі, що на Львівщині. Батьки шукали в Західній
Україні прихистку, місця постійного проживання. Їхньою батьківщиною були
Карпатські Бескиди. Тут родина Теплих мешкала споконвіку. Аж 1944 року
їм було наказано «добровільно» переселятися. Тодішні уряди УРСР,
точніше, СРСР і Польщі вирішили поламати долю і полякам, і Лемкам –
представникам західної гілки українського народу. Майже півмільйона
Лемків змушені були навічно залишити рідний край, їхнє родове коріння
вирвали й перенесли спочатку в українські степи. Горянам було тяжко
призвичаїтися до рівнин, до безкраїх степів-полів. Тому тисячами вони
втікали, багато хто навіть добирався пішки в Галичину – поближче додому.
Чорна барва вплелася міцно в життя Лемків. Але їхнім пісням
притаманний, якщо можна так сказати, червоний колір – символ красивого,
гарного, веселого. Дослідники так і зазначають, що Лемківські пісні
наскрізно пройняті жартівливими, фривольно-пародійними настроями, які
навіяні артистичним світосприйманням.
Ярослав Теплий поставив собі за мету якнайширше, якнайактивніше
пропагувати Лемківські пісні – пісні своїх батьків, збідованих,
відірваних від рідної землі краян. І де б він не проживав (чи в
Західній, Центральній Україні, чи в Росії), скрізь ніс, дарував людям
Лемківські пісні. «Завдяки цим пісням, – каже Ярослав, – дуже збагатився
український фольклор. Нині знаємо багато музичних творів, які набули
літературного вигляду, але за своєю суттю вони є Лемківські».
Валентина Тепла народилася на Поліссі. Її село є сусіднім із селом, з
якого корені княгині української пісні Ніни Матвієнко. Але Валентина
залюбилася і в Лемківську пісню, як каже, всотала її у себе. І коли
слухаєш, як виконує, то й не втямиш, що співає людина, яку виколихали не
карпатські, а поліські ліси.
Зрештою, Полісся теж не обминула чорна тінь біди. Квітень 1986-го приніс
сюди атомний смерч. Подружжя Теплих мешкало саме в Народицькому районі
на Житомирщині. І знову Ярослав зазнав виселення. Йому, ліквідаторові
аварії на ЧАЕС, порадили взагалі виїхати за тисячі кілометрів від
України – аж на Далекий Схід. Послухався. Але вщент наповнене
українським Ярославове серце стужилося за рідною землею. І він
повернувся в Україну, в Житомир, де й мешкає нині.
До цього міста він уперше переїхав жити 1974 року, коли відійшов у
вічність батько. Тут закінчив культурно-освітнє училище. Відтак після
чинної військової служби вступив до Рівненського інституту культури, де
здобув вищу освіту. А далі доля до нього то з любов’ю ставилася, то
журбу приносила. Нині подружжя Теплих узагалі поділяє своє життя на два
періоди: дочорнобильський та післячорнобильський.
Та які б життя не розстеляло Валентині й Ярославові шляхи-дороги, не
дарувало кольори, в одному вони впевнені: з ними завжди буде пісня.
Лемківська пісня. Це їхнє єство, сутність. Ця пісня у їхньому виконанні
звучала й на берегах Тихого океану, і в українській столиці, і в Польщі.
Варто лише нагадати, що дует «Червоне та чорне» – лауреат і учасник
міжнародних фестивалів «Пісні Тихого океану», «Мелодія двох сердець»,
XIII Міжнародного фестивалю української культури в польському місті
Сопот. Звісно, не можуть Валентина та Ярослав не приїжджати в
Монастириськ, що на Тернопіллі, де вже кілька років поспіль на Ватряному
полі відбувається збір Лемків «Дзвони Лемківщини». Власне, на цьому
святі й мав я нагоду запізнатися з подружжям, послухати зі сцени їхній
виступ.
А втім, учасникам і гостям Лемківської ватри Валентина та Ярослав
запропонували своїх кілька аудіоальбомів і компакт-дисків. У їхньому
творчому доробку, зокрема, три магнітозбірки «Лемківське весілля» та
«Краще». Назву Ярослав пояснює так: «Весілля вважаємо початком
продовження роду людського. Якщо народ гуляє весілля, то небавом будуть
народини, хрестини. А це означає, що народ не вмирає, він живе, він
оновлюється й крокує в майбутнє. Тоталітарний режим позбавив Лемків
свого краю, але ми є й не забуваємо свого пня».
... Уже вкотре прослухав я «Лемківське весілля» Валентини та Ярослава
Теплих. Від нього віє не лише гумором, втіхою, але якоюсь теплотою
дитинства. Ні, я не Лемко. Але ці пісні звучали і звучать також на
галицьких весіллях. Хто не знає в нас «Зацвіла ружа трояка» чи
«Шальвію-лелію», «Анничку»... Й справді має рацію Ярослав, кажучи, що
Лемківський фольклор збагатив український. Ми – українці. Ми – єдині.
«Як будем ми, то Україна буде», – співає подружжя Теплих. Маємо
пишатися, що є українцями, і добрими справами, любов’ю, патріотизмом
приносити славу рідній країні. Тоді, можливо, буде більше червоних
(гарних) барв, ніж чорних.
Микола ШОТ
Опубліковано в «Урядовому кур’єрі»